«Звільніть тата, і ви встанете з візка»: у залі суду сміялися з 5-річної дівчинки, поки не сталося неймовірне…
У залі Солом’янського районного суду міста Києва запала мертва тиша. Здавалося, кожен із присутніх у переповненому приміщенні на мить затамував подих, спостерігаючи за неймовірною картиною: маленька п’ятирічна дівчинка з розпатланим русявим волоссям впевнено йшла до суддівського столу. Її маленькі черевички кумедно рипіли по натертому до блиску паркету, а стара сукенка, явно завелика для її тендітної статури, ледь не волочилася по підлозі.
Суддя Катерина Олександрівна Вербицька сиділа у своєму інвалідному візку за високим дубовим столом. Її руки нерухомо лежали на підлокітниках, які за останні три роки стали для неї справжньою в’язницею. За двадцять років суддівської практики вона бачила чимало дивних речей, але ніколи ще дитина такого віку не підходила до неї під час слухання серйозної кримінальної справи. Дівчинка підвела голову, і Катерина Олександрівна зустрілася поглядом з яскраво-зеленими очима, що, здавалося, випромінювали якесь дивовижне світло.
Мала глибоко зітхнула і заговорила голосом настільки чистим і чітким, що кожне слово було чути навіть у найвіддаленіших кутках зали.
— Пані Суддя, — промовила дитина, притиснувши долоньки до масивного дерев’яного столу. — Якщо ви відпустите мого татка на волю, я обіцяю, що зроблю так, аби ваші ніжки знову почали ходити.
Зал вибухнув гомоном. Хтось зойкнув від подиву, хтось почав сміятися, а хтось обурено зашепотівся. Дехто вказував на дівчинку пальцем, похитуючи головою, мовляв, що за безглуздя. Інші дивилися на неї зі співчуттям, вважаючи, що це просто налякана дитина, яка не розуміє, як влаштований цей жорстокий світ.
Але Катерина Олександрівна не сміялася. Вона дивилася на маленьку Лілю широко розплющеними очима, відчуваючи, як у грудях щемить щось таке, чого вона не відчувала вже дуже давно. Щоб зрозуміти, як ця дитина опинилася тут і чому вона зважилася на таку обіцянку, нам варто повернутися на три тижні назад.
Три тижні тому Роман Мазур був звичайним працьовитим будівельником, який понад усе на світі любив свою донечку Лілю. Щоранку він прокидався о п’ятій годині, готував сніданок для своєї малої та цілував її у чоло перед тим, як вирушити на об’єкт — будівництво нового ЖК на правому березі Києва. Дружина Романа померла, коли Лілі було лише два роки, залишивши його виховувати дитину самотужки.
Ліля була особливою дитиною, але не лише через свій характер. Вона страждала на важку форму астми, через яку їй було важко дихати, особливо в холодні зимові місяці, коли місто накривав важкий сірий смог. Іноді вона прокидалася посеред ночі, заходячись від кашлю та хапаючи ротом повітря. Роман брав її на руки, притискав до себе і тихо співав колискових, поки дихання дівчинки не ставало рівним.
Ліки, які допомагали Лілі триматися, були надзвичайно дорогими. Роман працював по дванадцять годин на добу, брав додаткові зміни на будівництві, але грошей все одно катастрофічно не вистачало. Він уже продав свій старенький «Ланос», здав у ломбард годинник і навіть обручку, аби оплатити черговий курс лікування. Та біда, як відомо, не ходить одна.
Того холодного вівторка Ліля прокинулася з жахливою лихоманкою. Її маленьке тільце горіло, а очі ледь розплющувалися від слабкості. Роман торкнувся її чола, і хвиля паніки прокотилася його тілом, наче крижана вода.
— Татку, — прошепотіла Ліля хрипким, ледь чутним голосом. — Мені важко дихати… дуже важко.
Серце Романа стиснулося від болю. Він знав, що ліки потрібні негайно, але в кишені залишалися останні двісті гривень, які він планував витратити на крупи та молоко. В аптеці йому ніхто не дав би препаратів у борг, а безкоштовної допомоги в такому обсязі довелося б чекати надто довго. Відчай охопив чоловіка.
Він зателефонував своєму виконробу, Степану Петровичу, і благав про аванс.
— Романе, я б і радий допомогти, — відповів той у слухавку, — але ти ж знаєш правила компанії. Бухгалтерія не пропустить виплату раніше терміну. Вибач, друже…
