Я думала, ми їдемо на свято до бабусі, поки мій чоловік не замкнув двері авто і не прошепотів: “Тут щось дуже не так…”

— Нам надійшов виклик про вчинення злочину за цією адресою, — сухо відповів лейтенант. — Де власниця будинку, Надія Петрівна?

Аліна на мить завагалася, її очі метнулися до мене і Андрія, що стояли за спинами поліцейських. Вона миттєво змінилася в обличчі. Посмішка зникла, поступившись місцем холодній люті.

— Ви… ви таки це зробили? — процідила вона крізь зуби.

— Де бабуся, Аліно? — голосно запитала я, виходячи вперед.

Ми зайшли всередину. У вітальні було темно, лише одна лампа горіла в кутку. Бабуся все ще сиділа у своєму кріслі. Вона виглядала зовсім маленькою і беззахисною. Вона спала, але це був не спокійний сон — її дихання було занадто рівним, занадто важким.

Поліцейський підійшов до неї і обережно торкнувся плеча.

— Пані Надіє? Ви мене чуєте?

Вона повільно, з величезним зусиллям розплющила очі. Її погляд блукав по кімнаті, поки не зупинився на мені.

— Мариночко… — ледь чутно прошепотіла вона. — Чому тут так багато людей?

У цей момент до кімнати забіг батько.

— Що тут відбувається? Якого біса тут поліція? — вигукнув він, намагаючись вдавати обурення. — Марино, ти зовсім з’їхала з глузду? Ми святкуємо ювілей!

Андрій виступив уперед, тримаючи телефон із відкритим фото фальшивого документа.

— Святкуєте? Чи підписуєте папери, поки вона під транквілізаторами? Подивіться на цей підпис, Валерію Івановичу. І поясніть поліції, навіщо ви ховали нейролептики в шухляді з виделками.

Обличчя батька стало попелясто-сірим. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але слова застрягли в нього в горлі. Він глянув на Аліну, та відвернулася, нервово ламаючи пальці.

— Лейтенанте, — сказав другий патрульний, який вийшов із коридору. — Я знайшов у ванній порожню упаковку від препарату, який не виписували пацінтці. І в кабінеті на столі лежать договори на передачу майна.

Старший лейтенант повернувся до батька та Аліни.

— Прошу вас пройти до службового автомобіля для надання свідчень. Ви затримані до з’ясування обставин.

Аліна раптом почала кричати:

— Ми просто хотіли, щоб вона була під наглядом! Вона стара! Вона не справляється! Це для її ж блага!

Але її ніхто не слухав. Поліцейські спокійно, але твердо вивели їх із дому.

Я підбігла до бабусі й впала на коліна біля її крісла.

— Бабусю, все добре. Ми тут. Ми тебе заберемо.

Вона нарешті сфокусувала погляд на мені, і в її очах проблиснула іскра справжньої, чистої свідомості.

— Я знала… — прошепотіла вона, стискаючи мою руку своїми слабкими пальцями. — Я знала, що ти повернешся за мною.

Андрій поклав руку мені на плече. Парамедики, яких викликала поліція, вже заходили у двері.

— Ми витягли її, Марин, — тихо сказав він. — Тепер вона в безпеці.

Цієї ночі я вперше за багато років відчула не лише полегшення, а й справжню силу. Ми не просто втекли від проблеми. Ми зруйнували стіну брехні, яку роками будували мої найближчі люди.