Я думала, ми їдемо на свято до бабусі, поки мій чоловік не замкнув двері авто і не прошепотів: “Тут щось дуже не так…”

Не встигла я відповісти на запитання Андрія про дивних чоловіків, як перед нами, наче з-під землі, виріс батько. В руках він тримав два келихи з домашнім лимонадом.

— Ну що, молодь, не сумуєте? — запитав він із тією своєю широкою посмішкою, яка ніколи не торкалася очей.

Андрій ввічливо взяв келих, але я помітила, що він навіть не пригубив напій.

— Все виглядає дуже… бездоганно, Валерію Івановичу, — сказав він, обводячи поглядом залу. — Жодної пилинки.

Батько самовдоволено гмикнув.

— Довелося постаратися. Це ж не кожен день матері виповнюється 85. — Він повернувся до мене і поклав руку мені на плече. — Я такий радий, що ти приїхала, доню. Бабуся постійно про тебе питала.

Я повільно кивнула, але мій погляд був прикутий до бабусі Наді. Вона знову відкинула голову на спинку крісла, її очі заплющилися, а дихання стало важким. Аліна тим часом сплеснула в долоні, привертаючи загальну увагу.

— Так, народ! Давайте всі на вулицю для групового фото! Сонце якраз сідає, нам потрібне це “золоте світло” для Інстаграму!

Гості почали неохоче підніматися, прямуючи до виходу на терасу. Батько підморгнув нам і пішов за натовпом, роздаючи вказівки офіціантам. Андрій миттєво нахилився до мене.

— Я вийду на хвилинку. Хочу дещо перевірити біля гаража.

— Що перевірити? — прошепотіла я.

Він кинув на мене погляд, який означав: “Поясню пізніше”.

— Просто будь обережна. І не пий нічого, що тобі дають, — тихо додав він і непомітно вислизнув через бокові двері.

Я залишилася з бабусею. Я поправила їй шаль і прибрала сиве пасмо з чола. Вона ворухнулася, але очей не розплющила. Усередині мене наростала паніка. Декорації були ідеальними, будинок сяяв чистотою, усі посміхалися. Але жодна з цих усмішок не здавалася справжньою. Це все виглядало як театральна вистава, і я починала підозрювати, що ми з Андрієм — єдині, хто не читав сценарій. І вперше за цей день я подумала: “Дарма ми сюди приїхали”.

Андрія не було хвилин десять, не більше. Але коли він повернувся до вітальні, я одразу зрозуміла: щось змінилося. Його щелепи були міцно стиснуті, а погляд став колючим і холодним. Це був погляд людини, яка склала пазл і побачила на ньому щось огидне.

Він підійшов прямо до мене. Я в цей час намагалася напоїти бабусю водою з паперового стаканчика.

— Ти як? — запитала я, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Нормально, — відрізав він, але голос його звучав глухо. — Можна тебе на секунду? У коридор.

Я глянула на бабусю, яка знову почала куняти, потім на Андрія.

— Звісно.

Ми відійшли в коридор за кухнею, подалі від зайвих вух. Тут було тихо, музика з двору лунала приглушено. Андрій переконався, що нас ніхото не чує, і заговорив швидко, майже пошепки:

— Марино, я бачив дроти, що виходять з-під веранди. І це не кабелі для колонок чи освітлення. Це тонкі, приховані дроти. Один із них іде прямо в стіну вітальні, за панелі.

Я нахмурилася.

— Які ще дроти? Прослушка? Камери?