Багатій віддав ключі від маєтку незнайомці з дитиною. Те, що він знайшов у вітальні після повернення — шокувало всіх!

— Вікторіє, — голос Олександра був крижаним, але в ньому більше не було сумнівів. — Ми не поїдемо в жоден ресторан. І більше нікуди не поїдемо разом.

— Що? Про що ти? — її голос здригнувся.

— Я отримав звіт по Олені. Вона не аферистка. Вона жертва. А ти… ти просто зла, розбещена егоїстка, яка судить людей по собі. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.

Він скинув виклик і заблокував номер. Це було найлегше рішення в його житті. Вікторія була красивою картинкою, але за нею була порожнеча. Олена була справжньою.

За годину знову подзвонив детектив.

— Олександре Сергійовичу, ми знайшли її. Це не найприємніше місце. Старий гуртожиток на ДВРЗ, перероблений під соціальний центр для матерів. Але там місць немає, вона, здається, знімає ліжко в якійсь кімнаті поблизу. Район… скажімо так, не для прогулянок.

— Адресу. Скинь мені адресу, — гаркнув Олександр, уже натягуючи куртку.

Він вибіг з дому, навіть не викликавши водія. “Гелендваген” зірвався з місця, зревівши мотором. Олександр мчав через Південний міст на лівий берег, порушуючи швидкісний режим, але йому було байдуже на штрафи. У його голові билася тільки одна думка: “Тільки б не спізнитися. Тільки б встигнути виправити те, що я накоїв”.

Він уявляв Олену і Софійку в якійсь брудній кімнатці, серед чужих людей, у холоді, і його серце стискалося від болю. Він не просто хотів вибачитися. Він хотів забрати їх звідти. Назавжди.

Під’їжджаючи до вказаної адреси — обшарпаної п’ятиповерхівки в промзоні, — Олександр набрав побільше повітря в легені. Він був готовий до відмови, до криків, до ненависті в її очах. І він був готовий зробити все, щоб заслужити її прощення.

Район ДВРЗ зустрів Олександра похмурою сірістю та запахом залізниці. Його чорний «Гелендваген» виглядав тут як інопланетний корабель серед розбитих доріг і старих п’ятиповерхівок. Місцеві проводжали авто здивованими поглядами, в яких читалася суміш заздрості та ворожості.

Олександр знайшов потрібний будинок — обшарпану «хрущовку» з темними вікнами. У під’їзді пахло вогкістю і смаженою цибулею. Піднявшись на третій поверх, він зупинився перед старими дерев’яними дверима, оббитими дерматином. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на весь поверх.

Він постукав.

За дверима почулися кроки, потім клацання замка. Двері прочинилися на ланцюжок. У щілині з’явилося обличчя Олени — бліде, з темними колами під очима, але все ще прекрасне у своїй втомленій рішучості. Побачивши Олександра, вона застигла. Її першим поривом було захлопнути двері.

— Олено, прошу, не зачиняйте! — вигукнув він, вставивши носок дорогого черевика у щілину. — Я знаю, я останній, кого ви хочете бачити. Але вислухайте мене.

Вона вагалася. У її очах боролися страх і надія.

— Вам тут не місце, Олександре. Повертайтеся у свій світ.

— Мій світ там, де ви, — випалив він, дивуючись власним словам. — Я помилився, Олено. Я зробив жахливу, непростиму помилку. Я дозволив чужим пліткам затьмарити те, що бачив на власні очі.

Він говорив швидко, плутано, боячись, що вона піде.

— Я все знаю. Про аварію. Про кредитну пастку. Про те, як ви боролися за Софійку. Ви — найсильніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав. Пробачте мені за мою сліпоту.

Олена повільно зняла ланцюжок і відчинила двері. Вона відступила назад, пропускаючи його в крихітну кімнатку, яку знімала подобово. Тут було бідно, але чисто. На старому дивані спала Софійка, вкрита тією самою ковдрою, яку він бачив у своєму домі.

— Навіщо ви приїхали? — тихо запитала вона, обхопивши себе руками, наче захищаючись від холоду.

— Щоб забрати вас додому, — твердо сказав Олександр. — Не як гостей. Не з жалю. А тому, що без вас мій будинок — це просто купа каміння.

Він підійшов ближче, але не наважувався торкнутися її.

— Я хочу, щоб ви жили зі мною. Я хочу допомогти вам закінчити університет. Я хочу, щоб Софійка росла в теплі. І… я хочу спробувати побудувати з вами щось справжнє. Без брехні, без підозр.

Олена дивилася на нього, і сльози, які вона стримувала всі ці дні, нарешті прорвалися.

— Я боялася, що більше ніколи не побачу нічого доброго, — прошепотіла вона. — Я думала, що всі чоловіки такі, як… як ті, хто мене зрадив.

— Я доведу вам, що це не так. Дайте мені шанс.

У цей момент Софійка заворушилася і розплющила очі. Побачивши знайому постать, вона не заплакала. Навпаки, її обличчя осяяла беззуба посмішка. Вона простягнула ручки до Олександра, впізнавши того доброго велетня, який грався з нею в теплій кімнаті.

— Дядя! — видала вона щось схоже на слово.

Олександр, забувши про свій статус і дорогий костюм, опустився на одне коліно перед старим диваном.