Багатій віддав ключі від маєтку незнайомці з дитиною. Те, що він знайшов у вітальні після повернення — шокувало всіх!

— О, святий Самаритянин! — Вікторія засміялася, але сміх був злим. — Сашо, ти наче дитина. Подивися на неї. Це ж класична схема! Молода матуся, нещасні очі, “нам нікуди йти”. А завтра вона винесе звідси все, що не прибите цвяхами. Або, що гірше, скаже, що дитина від тебе, і буде шантажувати пресою. Ти про репутацію подумав?

Слова Вікторії падали в ґрунт сумнівів, який завжди існує у світі великого бізнесу. Олександр знав, що таке шахрайство. Він знав, як люди брешуть заради грошей. Він глянув на двері кімнати.

— Вона не схожа на аферистку, Віко.

— Всі вони не схожі, доки не обчистять сейф! — наполягала Вікторія, підливаючи масла у вогонь. — Ти перевірив її паспорт? Ти знаєш її прізвище? Або ти просто поплив, бо вона подивилася на тебе поглядом “врятуй мене”? Не будь ідіотом, Сашо.

Ця розмова посіяла зерно недовіри. Олександр, який звик прораховувати ризики, відчув холодок. А раптом Вікторія має рацію? Він справді нічого не знав про цю жінку, окрім її імені. Він впустив незнайомку в святая святих свого життя.

Він повернувся до кімнати. Олена сиділа на краю ліжка, вже одягнена в своє старе пальто. Вона все чула. Кожне слово про “схему”, “вуличну” та “шантаж”.

Олександр зупинився посеред кімнати. Атмосфера змінилася. Замість ранкового тепла тепер між ними стояла стіна підозри.

— Олено, — почав він, намагаючись звучати нейтрально, але голос його зрадив. — Мені треба дещо прояснити. Вікторія… вона перебільшує, але я мушу запитати. Чому ви опинилися на вулиці? Де батько дитини? Ви можете показати документи?

Це було схоже на допит. Олена підвела на нього очі. У них не було страху, лише глибокий, пекучий біль і розчарування. Вона думала, що він побачив у ній людину. А він, як і всі інші, побачив лише загрозу своєму гаманцю.

— Мої документи у кишені куртки, — тихо сказала вона. — Ви можете перевірити. Я не аферистка, Олександре. Я просто… я повірила, що дива існують.

Вона встала, взяла Софійку на руки. Дитина відчула напругу матері і почала хныкати.

— Я не візьму нічого з вашого дому. Дякую за їжу і за тепло. Але ми підемо.

— Олено, чекайте, я не жену вас, я просто хочу переконатися… — Олександр зробив крок назустріч, але вона відступила.

— Ви вже все сказали своїм мовчанням там, у коридорі, коли вона поливала мене брудом, — її голос затремтів, але вона стримала сльози. Гідність — це єдине, що у неї залишилося, і вона не збиралася віддавати її на поталу цій жінці в дорогому пальті. — Прощавайте.

Вона пройшла повз нього, повз Вікторію, яка стояла у дверях з переможною посмішкою, і спустилася сходами.

— Ну от і чудово, — прокоментувала Вікторія. — Проблему вирішено. Скажи охороні, щоб перевірили її сумки на виході.

Олександр не відповів. Він стояв біля вікна і дивився, як маленька постать з дитиною на руках виходить за ворота його маєтку. Знову під сіре, холодне небо Києва. Вона йшла пішки по узбіччю Столичного шосе, де машини проносилися на шаленій швидкості.

Вікторія підійшла до нього і поклала руку на плече.

— Не треба драми, любий. Ти вчинив розумно. Ти бізнесмен, а не благодійний фонд. Замовимо суші?

Олександр скинув її руку. Всередині нього піднімалася хвиля огиди — не до Олени, а до самого себе. І до Вікторії. Він раптом відчув, що цей величезний, дорогий будинок знову став порожнім. Тільки тепер ця порожнеча була не просто тихою, вона була нестерпною.

Він згадав дотик маленької ручки Софійки. Згадав вдячні очі Олени. І зрозумів, що, можливо, щойно зробив найбільшу помилку у своєму житті, послухавши голос “розуму”, який насправді був голосом цинізму.

Але Олена вже зникла за поворотом дороги.