Багатій віддав ключі від маєтку незнайомці з дитиною. Те, що він знайшов у вітальні після повернення — шокувало всіх!

Олена трохи розслабилася, але в її очах все ще читалася тривога. Вона не звикла до доброго ставлення.

— Я… я не знаю, як вам віддячити за цю ніч. Це було як сон. Ми вже збираємося, я не хочу зловживати вашою…

— Ви нічим не зловживаєте, — перебив її Олександр, підходячи ближче.

Він подивився на Софійку. Малеча, не знаючи страху дорослих, з цікавістю розглядала високого чоловіка в діловому костюмі. Вона простягнула до нього ручку, і Олександр, підкоряючись несподіваному пориву, простягнув їй вказівний палець.

Маленькі пальчики міцно вхопилися за нього. Цей дотик вдарив Олександра сильніше за струм. Тепло маленької долоні розтопило щось крижане всередині нього. Він усміхнувся — щиро, без чергової маски успішного бізнесмена.

— Вона дивовижна, — прошепотів він.

— Так, вона — моє все, — відповіла Олена, і в її голосі зазвучала гордість. — Заради неї я готова на все.

Олександр підвів погляд на Олену. Тепер, при денному світлі, він розгледів її краще. Попри втомлені очі та простий одяг, вона була красивою — тією природною красою, яку не купиш у салонах Києва. Але головним було не це. Головним було те світло, яке вона принесла в його порожній дім.

— Олено, — серйозно сказав він. — Вам не треба нікуди йти сьогодні.

— Що? — вона розгублено кліпнула.

— Погода жахлива. І… чесно кажучи, цей будинок занадто великий для одного. Залишайтеся. Стільки, скільки вам потрібно, щоб стати на ноги.

Олена застигла. Вона шукала в його очах підступ, якийсь брудний натяк, до яких вона звикла на вулиці. Але погляд Олександра був чистим. У ньому читалося прохання — не господаря, а самотньої людини.

— Ви серйозно? — ледь чутно запитала вона. — Ви ж зовсім нас не знаєте. Люди так не роблять.

— Можливо, я теж цього потребую, — зізнався він, дивуючи самого себе цією відвертістю. — Іноді тиша в цьому будинку стає… надто гучною.

Він не став чекати відповіді, боячись, що вона відмовиться з гордості.

— Я розпоряджуся, щоб вам привезли все необхідне для дитини. Памперси, одяг, їжу. Складіть список. А зараз… — він подивився на годинник, хоча йому зовсім не хотілося йти. — Мені треба зробити кілька дзвінків. Почувайтеся як вдома.

Олександр вийшов із кімнати, залишивши Олену приголомшеною. Вона притисла доньку до грудей, відчуваючи, як серце калатає від надії. Невже це правда? Невже Київ, який так довго був до неї жорстоким, нарешті повернувся до неї світлим боком?

Вона ще не знала, що цей момент спокою — лише затишшя перед бурею, яка увійде в ці двері разом із жінкою з минулого Олександра.