Багатій віддав ключі від маєтку незнайомці з дитиною. Те, що він знайшов у вітальні після повернення — шокувало всіх!

Холодний жовтневий дощ безжалісно періщив по Києву, перетворюючи вечірні вулиці на нескінченне море парасольок та розмитих вогнів, що відбивалися у мокрому асфальті. Краплі розбивалися об лобове скло масивного чорного позашляховика Олександра Грановського, наче маленькі кришталеві кулі, але він майже не помічав негоди. Його думки були далеко звідси — у залі переговорів, де завтра вирішуватиметься доля його будівельної імперії.

Олександр, генеральний директор однієї з найпотужніших девелоперських компаній столиці, звик контролювати все. Кожна його хвилина була розписана, кожен крок — вивірений. Емоції? Для нього це була недозволена розкіш, слабкість, яку він залишав за дверима свого офісу в «Парусі». У світі великих грошей правив холодний прагматизм.

Але цього вечора звичний ритм його життя мав збитися.

Його «Гелендваген» завмер на світлофорі біля Бессарабського ринку. Олександр барабанив пальцями по шкіряному керму, роздратовано поглядаючи на годинник — до рейсу з «Борисполя» залишалося не так багато часу. І саме в цей момент його погляд зачепився за постать, яка абсолютно не вписувалася в цей блискучий, дорогий центр міста.

На розі вулиці, під козирком закритого магазину, тулилася молода дівчина. Вона притискала до грудей маленьку дитину, намагаючись закрити її своїм тілом від косих струменів крижаного дощу. На ній було стареньке, зовсім не по сезону легке пальто, яке вже давно промокло наскрізь. Її тонкі руки тремтіли, але вона продовжувала ніжно гойдати згорток, намагаючись зберегти хоч крихту тепла для малечі.

Олександр спостерігав за нею у дзеркало заднього виду. Всередині нього щось ворухнулося — дивне, давно забуте відчуття, яке він роками старанно ховав за бронею цинізму.

Навіть крізь дощ і відстань він бачив її очі. У них не було звичної для професійних жебраків награності. Там була суміш смертельної втоми та відчайдушності. У руках вона тримала невеликий шматок картону, на якому нерівним почерком, ніби нашвидкуруч, було написано: «Допоможіть на їжу. Нам нікуди йти».

На мить Олександра накрив флешбек. Він згадав своє дитинство в провінційному містечку, холодну орендовану квартиру і матір, яка так само намагалася зігріти його, коли батько пропивав останні гроші. Він збудував свою імперію, щоб ніколи більше не відчувати того холоду. Він відігнав ці думки, зосередившись на світлофорі, який ось-ось мав спалахнути зеленим.

«Не моя справа. У кожного своя доля», — подумав він.

Але коли машини попереду рушили, нога Олександра не натиснула на газ. Замість цього він відчув непереборний імпульс. Це було щось сильніше за логіку. Він увімкнув “аварійку”, ігноруючи гудки обурених водіїв позаду, і опустив пасажирське скло.

— Гей! — гукнув він, перекрикуючи шум зливи.

Дівчина здригнулася і подивилася на чорний джип з острахом. Вона вагалася, не наважуючись підійти. Дощ посилився, вода стікала по її блідому обличчю, змішуючись із сльозами, які вона марно намагалася приховати.

Олександр, діючи майже автоматично, відчинив пасажирські двері.

— Сідайте! Швидше, ви ж заморозите дитину! — його голос пролунав твердо, але без звичної сталевої нотки.

Дівчина застигла. Інстинкт самозбереження кричав їй тікати від дорогої машини та незнайомого чоловіка, але материнський інстинкт — бажання врятувати дитину від запалення легень — переміг. Вона швидко пірнула в салон, притискаючи до себе мокру ковдру з малям.

Олександр одразу ж додав температуру на клімат-контролі. Салон наповнився теплом, але дівчина продовжувала тремтіти. Він краєм ока помітив, як вона намагається не торкатися брудним одягом дорогої світлої шкіри сидінь, стискаючись у грудочку.

— Як вас звати? — запитав він, вирулюючи в бік Набережного шосе. Він намагався говорити м’яко, щоб не налякати її ще більше.

— Олена… — ледве чутно відповіла вона. — А це… Софійка.

Вона кинула погляд на доньку, і на її втомленому обличчі промайнула тінь усмішки — слабкої, але сповненої безмежної любові. У дзеркалі заднього виду їхні погляди зустрілися. Олександр побачив у її очах таку глибину болю, про яку в його колі спілкування навіть не здогадувалися.

Попри жалюгідний вигляд, у ній була якась вроджена гідність. Вона не просила грошей, не плакалася, не дякувала надмірно. Вона просто намагалася вижити. Це заінтригувало Олександра. Сам не розуміючи чому, він прийняв рішення, яке ще хвилину тому здалося б йому божевіллям.

Замість того щоб їхати прямо в аеропорт “Бориспіль”, він звернув на Столичне шосе, в бік елітної Конча-Заспи.

— Куди ми їдемо? — тихо запитала Олена, коли місто змінилося високими парканами та соснами.

— У безпечне місце. Вам треба зігрітися і поїсти.