Купив коханці діамантовий браслет, а для дружини “розщедрився” лише на стару скриньку у ворожки в парку… Та коли відкрив подарунок удома, просто ОНІМІВ!

Віктор повернувся з «відрядження» (а точніше, з романтичного вікенду в Парижі) злим і роздратованим. Ілона влаштувала істерику в аеропорту, бо він відмовився купувати їй чергову сумку Louis Vuitton. Вдома на нього чекала тиша. Ніхто не зустрічав, не було запаху свіжої вечері. Скрізь лежав пил.

— Олю! — гукнув він за звичкою, але відповів лише гуркіт холодильника.

Він згадав, що дружина пішла. «Ну і чорт з нею, — подумав він. — Сама приповзе, коли гроші закінчаться».

Йому терміново потрібні були документи на будинок, щоб переоформити кредитну лінію для бізнесу. Віктор почав перебирати папери в сейфі, але свідоцтва про шлюб, яке чомусь теж знадобилося банку, не знайшов. Він перевернув весь кабінет покійного батька, Івана Степановича.

У нижній шухляді старого дубового столу, під стосами старих газет «Урядовий кур’єр», він намацав цупку папку.

«Дітям», — було написано на ній батьковим розмашистим почерком.

Віктор відкрив папку. Всередині лежали сертифікати на акції одного з київських фармацевтичних заводів, приватизованого ще в 90-х. Тоді ці папірці нічого не коштували. Але Віктор, як бізнесмен, знав новини: місяць тому цей завод викупив європейський концерн.

Він гарячково відкрив ноутбук, вбив назву підприємства і котирування акцій.

Очі полізли на лоба. Сума з шістьма нулями. У доларах.

— Тату, ти геній! — вигукнув він, цілуючи папір.

Але радість миттєво згасла, коли він вчитався в заповіт, прикріплений до акцій. «40% пакету належить моєму синові Віктору, 60% — моїй невістці Ользі, яку я люблю як рідну дочку».

Віктор похолов. Батько завжди був на боці Олі, але щоб так… Більша частина багатства належала жінці, яку він щойно виставив з дому і зрадив.

Мозок запрацював швидко. Оля не знає про ці акції. Вона взагалі нічого не тямить у бізнесі. Треба змусити її підписати відмову або договір дарування. Поки вона розгублена і без грошей.

Він дізнався через спільних знайомих, де вона тепер живе. Адреса привела його на Троєщину, у старий панельний будинок на вулиці Закревського.

Оля сиділа на кухні у Ніни Андріївни, чистячи картоплю. Данилко малював за столом. Коли у двері подзвонили, серце тьохнуло.

На порозі стояв Віктор — з величезним букетом троянд і винуватим обличчям.

— Олюню, нам треба поговорити, — почав він єлейним голосом, заходячи в тісний коридор без запрошення. — Я був дурнем. Пробач мені. Я хочу, щоб ти повернулася.

Оля витерла руки рушником. Вона дивилася на нього і не відчувала нічого, крім огиди.

— Я не повернуся, Вікторе. Я подала на розлучення.

— Олю, не гарячкуй, — він поклав букет на тумбочку. — Давай так. Я розумію, тобі потрібні гроші. Я готовий допомогти. Але мені треба закрити деякі формальності по спадщині батька. Там якісь старі папери, нічого серйозного, але без твого підпису я не можу закрити рахунки. Підпиши ось тут, відмову від претензій, і я просто зараз дам тобі… ну, скажімо, п’ятдесят тисяч гривень. Готівкою.

Він виклав на стіл пачку купюр. Для Олі, яка зараз рахувала кожну копійку на ліки Данилкові, це була величезна сума. Вона потягнулася до ручки.

— Не підписуй! — раптом пролунав голос Ніни Андріївни.

Старенька вийшла з кімнати, спираючись на ціпок. Її очі метали блискавки.

— Олю, не бери ручку. Він знову бреше. Я бачу це. За його спиною стоїть чорна тінь жадібності. Ці папери коштують у сто разів більше, ніж цей жалюгідний хабар.

Віктор спалахнув:

— Ти що верзеш, стара відьмо?! Олю, не слухай цю маразматичку! Підписуй, або не отримаєш ні копійки!

Оля подивилася на Віктора, потім на Ніну Андріївну. Вона згадала скриньку. Згадала записку. Згадала, як Андрій (той самий капітан поліції, який тепер часто заїжджав до них «просто на каву») казав їй: «Нічого не підписуй без юриста».

Вона відклала ручку.

— Я нічого не підпишу, Вікторе. Спочатку ці папери подивиться мій адвокат.

— Який у тебе може бути адвокат?! Ти — ніхто! — зірвався Віктор, показуючи своє справжнє обличчя. — Ти згниеш у цій хрущовці!

— Геть звідси! — раптом гаркнув чоловічий голос.

У дверях стояв Андрій. Він зайшов провідати Олю після зміни, ще у формі. Віктор, побачивши поліцейського, миттєво здувся. Він схопив свої квіти (жадібність не дозволила залишити навіть їх) і вискочив з квартири, сиплячи прокльонами.

Наступного дня Андрій допоміг Олі знайти чесного юриста. Коли вони дізналися реальну вартість акцій, Оля плакала. Не від радості володіння багатством, а від розуміння, як сильно її любив свекор і як підло хотів обдурити чоловік.

Вона продала свій пакет акцій європейцям. Грошей вистачило не просто на безбідне життя. Першим ділом вона оплатила складну операцію на серці для Данилка в найкращій клініці Берліна. Разом із Ніною Андріївною вони полетіли до Німеччини.

Минув рік…

Осінній вечір. У великому дворі нового будинку під Києвом, у тихому, затишному містечку Буча, горіли ліхтарі. Пахло опалим листям і димом від каміна.

До воріт під’їхав автомобіль. З нього вийшов Андрій — тепер уже не капітан поліції, а власник приватної охоронної фірми. Він ніс величезного плюшевого ведмедя.

Назустріч йому вибіг здоровий, рум’яний хлопчик.

— Дядько Андрій! — закричав Данилко, кидаючись йому на шию. Від колишньої хвороби не залишилося й сліду, лише тоненький шрам на грудях нагадував про пережите.

На ґанку стояла Оля. Вона змінилася: в очах знову з’явився той блиск, який згас багато років тому. Поруч, у кріслі-гойдалці, сиділа Ніна Андріївна, накрита теплим пледом, і з усмішкою спостерігала за ними.

Андрій підійшов до Олі, ніжно поцілував її.

— Як ви тут, мої рідні?

— Чудово, — усміхнулася вона, кладучи голову йому на плече. — Віктор дзвонив сьогодні.

— Знову?

— Так. Просив позичити грошей. Його бізнес прогорів, партнери кинули. А та «молода й перспективна» Ілона втекла з його заступником, як тільки почалися проблеми.

— І що ти відповіла?

— Сказала, що не подаю тим, хто має руки й ноги. Нехай іде працювати. В аптеку, наприклад, вантажником. Там якраз вакансія відкрилася, — Оля розсміялася. Геннадія Петровича, до речі, теж звільнили з ганьбою після аудиту, який ініціювала Оля як акціонер.

Ніна Андріївна раптом підвела голову і подивилася на Олю своїм особливим, проникливим поглядом.

— Олюню, — тихо сказала вона. — А ти нічого не хочеш сказати чоловікові? Я ж бачу, ти світишся зсередини, як лампочка.

Оля почервоніла і взяла Андрія за руку, прикладаючи її до свого живота.

— Я хотіла сказати за вечерею… Андрію, у нас буде дитина.

Чоловік завмер. В його очах блиснули сльози. Він підхопив Олю на руки і закружляв по подвір’ю.

— Я знала! — плеснула в долоні Ніна Андріївна. — Ще коли вперше побачила тебе в парку, знала, що ти будеш щасливою.

— Ти була права, бабусю, — прошепотіла Оля, дивлячись у небо, де спалахували перші зорі. — Якщо вірити і залишатися людиною, доля обов’язково виведе на світло.

Данилко сміявся, бігаючи навколо них, а стара скринька, що тепер стояла на почесному місці у вітальні біля каміна, зберігала в собі нову записку. Цього разу там було написано лише одне слово: «Щастя».