Купив коханці діамантовий браслет, а для дружини “розщедрився” лише на стару скриньку у ворожки в парку… Та коли відкрив подарунок удома, просто ОНІМІВ!

За вечерею настрій у Ольги був піднесеним, навіть вічне бурчання свекрухи не могло зіпсувати цей вечір. Тамара Ігорівна, як зазвичай, скаржилася на «безлад» у домі, хоча до них тричі на тиждень приходила хатня робітниця.

— Ганна знову залишила розводи на дзеркалі у передпокої, — бубніла вона, перебираючи виделкою салат. — Ніхто не вміє працювати на совість. Тільки я в цьому домі про все дбаю.

Оля спробувала перевести тему, запропонувавши допомогу з консервацією на вихідних, але отримала лише холодне: «Не плутайся під ногами».

Віктор, швидко проковтнувши стейк, звично вибачився і пішов на засклену терасу з телефоном. «Робота, люба, турки затримують вантаж», — кинув він на ходу. Але Оля бачила, як його пальці швидко набирають повідомлення в месенджері, а на обличчі грає ледь помітна усмішка.

Оля прибрала зі столу, завантажила посудомийку і поспішила до себе на другий поверх. Їй не терпілося знову взяти до рук подарунок.

У спальні вона ввімкнула торшер, створивши затишне напівсвітло. Скринька манила її. Оля провела пальцями по темному дереву, відчуваючи тепло матеріалу. Їй завжди здавалося, що такі речі мають пам’ять. Хто тримав її сто років тому? Якась гімназистка з Подолу? Чи дружина цукрозаводчика?

Вона обережно підняла кришку. Всередині було порожньо, лише оксамитова оббивка, трохи вицвіла від часу. Але раптом вона помітила, що підкладка на дні лежить нерівно. Оля підчепила край нігтем — і звідти випав складений у четверо аркуш паперу в клітинку.

Серце тьохнуло. Невже лист із минулого?

Вона розгорнула записку. Почерк був сучасним, чітким, написаним звичайною кульковою ручкою. Текст складався лише з одного речення:

«Ваш чоловік — брехун, він вас зраджує».

Оля перечитала це тричі. Літери розпливалися перед очима. Кров миттєво відлила від обличчя, а в скронях почало гупати.

Хто це написав? Як це сюди потрапило? А що, якщо це правда?

У глибині душі вона давно відчувала, що Віктор віддаляється. Його «відрядження» ставали частішими, пароль на телефоні змінився, а в ліжку він просто відвертався до стіни, посилаючись на втому. Вона гнала від себе ці думки, виправдовувала його стресом, кризою середнього віку… Але тепер цей папірець кричав про те, що вона боялася визнати.

— Ні, це якась дурниця, — прошепотіла вона. — Може, це стара записка?

Але папір був свіжим, не пожовклим.

Вона рішуче вийшла на терасу. Віктор стояв спиною до неї, тихо воркуючи в трубку: «Так, зайченя, я теж…». Почувши кроки дружини, він миттєво змінив тон:

— Ну все, Сергію, до зв’язку. Завтра набереш.

Він обернувся, ховаючи телефон у кишеню халата.

— Ти щось хотіла?

— Вітю, — голос Олі тремтів, — де саме ти купив цю скриньку?

Він здивовано підняв брову.

— Я ж казав, в антикварному на Рейтарській. Там новий салон відкрився. А що таке? Не сподобалася?

— А всередину ти заглядав?

Віктор напружився.

— Ні. Навіщо? Продавець запевнив, що механізм справний. Олю, що за допит?

Оля мовчки простягнула йому записку. Віктор узяв папірець, пробіг очима по тексту і його обличчя налилося фарбою — чи то від гніву, чи то від сорому.

— Це що за маячня?! — вибухнув він, зім’явши записку. — Ти серйозно думаєш, що це про мене?

— Я не знаю, що думати… Ти тільки що з кимось говорив так лагідно…

— Це був постачальник! — гаркнув він. — А цей папірець… Та це ж ясно як день! Продавець, мабуть, хотів пожартувати. Або конкуренти підкинули якусь гидоту в товар. Ти хоч розумієш, як безглуздо ти виглядаєш? Я купую їй подарунок, стараюся, а вона тицяє мені в ніс якимись записками від божевільних!

Він перейшов у наступ, використовуючи свою улюблену тактику — звинуватити її в неадекватності.

— Вікторе, але ж…

— Ніяких «але»! — перебив він. — Я працюю як проклятий заради цієї сім’ї, а ти влаштовуєш сцени ревнощів на рівному місці через клаптик паперу! Мені це набридло, Олю. Йди спати і не псуй мені вечір.

Оля розгубилася. Його гнів був таким переконливим. Вона справді відчула себе винною. Може, й справді накрутила себе? Зітхнувши, вона тихо вибачилася і пішла до спальні. Але тієї ночі сон так і не прийшов.

Ранок її 36-річчя видався сонячним, але холодним. Оля прокинулася з важкою головою. Вона підійшла до дзеркала. Шкіра тьмяна, під очима тіні. Де та дівчинка, яка колись була королевою курсу в медуніверситеті? За якою бігали хлопці з політеху? Вона обрала Віктора за надійність, за «кам’яну стіну».

— Олю! — пролунав голос чоловіка з коридору. — Де моя синя краватка?

Вона вийшла, сподіваючись на святковий сніданок або хоча б букет квітів.

— Вітю, ти вже йдеш? — розгублено запитала вона. — Я думала, ми поснідаємо разом. Сьогодні ж мій день народження…

Віктор, зав’язуючи краватку перед дзеркалом, навіть не обернувся.

— Вибач, на митниці завал. Треба їхати терміново, інакше втратимо контракт.

Він підійшов, швидко чмокнув її в щоку — сухо, як стару знайому.

— З днем народження. Ввечері, може, посидимо. Але не обіцяю, буду пізно.

І пішов. Грюкнули вхідні двері. Оля залишилася стояти посеред великого, холодного передпокою.

Порожнеча.

Раптом накотила образа. Вона згадала свого свекра, Івана Степановича. Ось хто був душею цієї родини. Він завжди пам’ятав усі дати, дарував їй квіти просто так. «Бережи її, сину, — казав він Віктору. — Жінка — це берегиня». Як шкода, що він пішов так рано. Після його смерті дім ніби втратив душу, а Віктор став жорсткішим, цинічнішим.

Щоб не розплакатися, Оля вирішила діяти. «Сама собі створю свято», — подумала вона. Вона спече свій фірмовий «Наполеон». Домашній, справжній, із заварним кремом, як вчила бабуся.

Вона спустилася на кухню, дістала борошно, масло, яйця. Процес готування завжди заспокоював її. Але не минуло й десяти хвилин, як на поріг зайшла Тамара Ігорівна.

Вона окинула кухню генеральським поглядом.

— Що тут відбувається? — її брови зійшлися на переніссі.

— Печу торт, — спробувала усміхнутися Оля. — У мене ж день народження. Ввечері поп’ємо чаю…

— Який торт?! — обурилася свекруха. — Я сьогодні чекаю майстра з ремонту холодильника, тут має бути ідеальна чистота! А ти розвела борошно по всьому столу!

— Тамаро Ігорівно, я все приберу за годину.

— Ні! — відрізала та. — Прибирай негайно. І взагалі, я не збираюся їсти це калорійне тісто. Якщо тобі нічого робити — піди листя у дворі позгрібай. Користі більше буде.

Це стало останньою краплею. Оля повільно поклала віночок для збивання. В середині щось обірвалося.

— Знаєте що… — тихо сказала вона. — Печіть самі. Або не печіть. Мені байдуже.

Вона витерла руки, піднялася до себе, швидко переодяглася в джинси і светр, схопила сумку і вибігла з дому. Їй треба було повітря.

Оля сіла в маршрутку і поїхала в центр Києва. Вона безцільно блукала вулицями. Ноги самі привели її на Рейтарську. Вона пройшла вулицю двічі. Там були кав’ярні, шоуруми одягу, стара галерея, але ніякого нового антикварного салону не було й близько.

— Збрехав, — прошепотіла вона. — Навіть у цьому збрехав.

Втомлена і розбита, вона зайшла в парк Шевченка. Сіла на лавку під старим каштаном, дивлячись на червоний корпус університету. Людей було мало, осінній вітер гнав жовте листя алеями.

— Ви, напевно, мене шукаєте? — пролунав знайомий голос.

Оля здригнулася. На сусідній лавці сиділа та сама жінка — Ніна Андріївна. Перед нею не було товару, вона просто годувала голубів.

— Це я написала вам записку, — спокійно сказала вона, не дивлячись на Олю. — І сховала її під підкладку.

Оля застигла.

— Це ви? — видихнула вона. — Але… чому?

— Ваш чоловік купив у мене цю скриньку вчора, тут, у парку. Торгувався за кожну гривню. Дав п’ятдесят гривень, наче милостиню кинув. А перед тим я бачила, як він виходив із бутика з фірмовим пакетом.

Оля слухала, боячись дихнути.

— У нього є інша, — продовжувала Ніна Андріївна, і кожне слово падало важким каменем. — Молода, світле волосся, любить яскраві речі. Для неї він грошей не шкодує. А для дружини купив у старої баби мотлох, щоб відбути номер.

— Як ви це знаєте? Ви стежили за ним?

Жінка сумно всміхнулася.

— Я бачу людей наскрізь, дитино. Працювала в бібліотеці Вернадського сорок років. Стільки доль перечитала в очах читачів, що жодні карти не потрібні.

Оля відчула, як по щоках течуть сльози. Правда була гіркою, але такою очевидною.

— Чому ви мені сказали?

— Бо не люблю брехні. І бачу, що ти добра душа. Тобі треба знати правду, щоб не згаяти життя на того, хто тебе не вартий.

Вони розговорилися. Ніна Андріївна виявилася не просто «ворожкою». Її історія була типовою для багатьох київських інтелігентів, яких життя викинуло на узбіччя. Чоловік помер давно. Дочка із зятем загинули в аварії на проспекті Перемоги три роки тому — п’яний мажор вилетів на зустрічну. Залишився онук, Данилко.

— Йому шість років, — голос жінки затремтів. — Розумний хлопчик, малює гарно. Але біда не ходить одна. У нього важка вада серця. Наші лікарі розводять руками, кажуть — тільки операція в Німеччині. Або треба дуже рідкісний препарат, щоб підтримувати стан до операції. А він коштує… — вона махнула рукою. — Вся моя пенсія — це одна ампула. А треба курс.

Оля витерла сльози. Власні проблеми раптом здалися дрібними порівняно з горем цієї жінки.

— Я працюю провізором, — сказала Оля, раптом відчувши рішучість. — У мене є доступ до бази ліків. Напишіть назву препарату. Я спробую щось зробити. Може, через постачальників вдасться дістати зі знижкою.

Ніна Андріївна подивилася на неї з надією.

— Дитино, ти серйозно? Це дуже дорогі ліки.

— Я спробую, — твердо сказала Оля. — Це найменше, що я можу зробити за вашу правду. І за цей день народження. Бо ви єдина, хто сьогодні поговорив зі мною по-людськи.