Сліпий ветеран зайшов у клітку до найнебезпечнішого пса притулку: те, що сталося далі, змусило персонал плакати

— Що це за цирк?! — голос Віктора Петровича гримів, як розбитий посуд. — Чому сторонній у вольєрі з “червоної зони”? Олено, ви хочете під суд піти?

Олена ступила наперед, намагаючись говорити твердо, хоч її голос і зривався.

— Вікторе Петровичу, сталася нештатна ситуація. Тор зреагував інакше. Він не проявив агресії. Він…

— Він маніпулює вами! — перебив директор, різко махнувши рукою. — Це не домашній пудель, це нестабільна тварина з поламаною психікою. Ми не допускаємо до нього навіть стажерів, а ви впустили сліпого?!

Тор миттєво відчув зміну атмосфери. Його розслаблене тіло знову перетворилося на пружину. Він підвівся і став перед Андрієм, закриваючи його собою від директора. З грудей пса вирвалася глухе, попереджувальне гарчання.

Очі директора звузилися.

— Ось про це я й кажу. Подивіться на нього. Він готовий кинутися.

— Ні, — спокійно заперечив Андрій, не підводячись із коліна. — Він захищає.

— Захищає? — пирхнув Віктор Петрович. — Минулого місяця він “захищав” свою миску так, що ми ледь відбили кінолога. Цей пес — списаний матеріал.

Андрій повільно встав, поклавши долоню на напружену холку вівчарки.

— Він упізнав запах. Запах війни, Вікторе Петровичу. Він не атакував мене. Він зрозумів. Дайте йому шанс.

Директор лишався невблаганним. Для нього інструкції були написані кров’ю, і він не збирався додавати туди ще й чорнила судових позовів.

— Категорично ні. Тор — це ходяча проблема. Я не дозволю вам чи комусь іншому його забрати. Сергію! — гаркнув він до старшого кінолога. — Виведіть пана Коваля з вольєра. Негайно.

Коли Сергій із колегою рушили вперед, Тор зробив випад. Він клацнув зубами в повітрі, чітко окреслюючи кордон: не підходьте. Це була не лють скаженого звіра, а відчай охоронця, який знайшов об’єкт захисту.

— Транквілізатори напоготові! — скомандував директор. — Якщо смикнеться — стріляйте.

— Ні! — крикнув Андрій, затуляючи собою собаку.

Тор притиснувся боком до ніг ветерана, тремтячи від напруги. Він дивився на людей у формі, як на ворогів, що прийшли забрати в нього єдине, що мало сенс за останній рік.

— Вікторе Петровичу, не робіть цього, — благала Олена. — Ви ж провокуєте його!

— Виводьте чоловіка! — директор був глухий до емоцій.

Двоє кінологів обережно наближалися, тримаючи петлі. Тор загарчав так, що вібрація пройшла крізь підошви черевиків Андрія. Пес дихав часто, панічно.

Андрій опустився навпочібки, наблизивши обличчя до вуха вівчарки.

— Тихше, малий. Тихше. Я тут.

Але Тор був у стані афекту. Коли петля наблизилася, він кинувся на палицю, вгризаючись у метал. Люди сахнулися назад.

— Ми не втримаємо його без седації! — крикнув Сергій.

Олена схопила Андрія за рукав.

— Андрію, благаю. Якщо ви залишитесь, вони застосують транквілізатор. Для його серця це може бути останнім уколом. Ви маєте вийти.

Слова вдарили боляче. Андрій розумів: його присутність зараз — це вирок для пса. Якщо він опиратиметься, Тора просто “вимкнуть”. Можливо, назавжди.

— Я не хочу його кидати, — голос Андрія зірвався на хрип.

— Я знаю, — прошепотіла Олена. — Але якщо ви не вийдете, вони визнають його небезпечним і присплять сьогодні ж. Вийдіть добровільно. Це єдиний шанс.

Андрій важко підвівся. Тор заскавучав — тонко, пронизливо, тицяючись носом у долоні чоловіка, ніби благаючи: не йди, не залишай мене тут самого.

Коваль стиснув зуби так, що заходили жовна. Він востаннє провів рукою по жорсткій шерсті.

— Я повернуся, — твердо сказав він собаці. — Чуєш? Я повернуся за тобою. Обіцяю.

Він відступив. Тор рвонувся за ним, але важкі двері вольєра зачинилися перед його носом із гучним лязком. Засув клацнув.

Тієї ж миті Тор зірвався.

Він кинувся на ґрати всім тілом, не жаліючи себе. Гавкіт перетворився на виття — моторошне, сповнене болю виття живої істоти, яку знову зрадили. Він гриз метал, дряпав бетон, намагаючись прорватися до людини, чий запах нагадав йому про життя.

Андрій стояв у коридорі, спираючись на тростину, і кожне скавучання пса різало його серце, як осколок.

— Виведіть його з корпусу, — сухо кинув Віктор Петрович і розвернувся, щоб піти.

І саме в цей момент будівлю пронизав новий звук.

Різкий, пронизливий сигнал тривоги. Сирена заревла над головами, червоні аварійні лампи, які Андрій не міг бачити, залили коридор пульсуючим світлом.

— Що таке? — директор завмер.

З глибини коридору, з боку господарського блоку, вибіг технік.

— Пожежа в крилі “С”! Замикання в щитовій! Вогонь пішов по вентиляції!

Хаос почався миттєво. Запахло горілою проводкою і пластиком — їдкий, хімічний сморід, який швидко витісняв запах хлорки.

— Евакуація! — скомандував Віктор Петрович, миттєво перемикаючись у режим кризового менеджера. — Відчиняйте загальні вольєри! Виводьте персонал! Швидко, всі на вулицю!

Люди кинулися виконувати наказ. Двері гупали, собаки гавкали, відчуваючи паніку людей.

Олена схопила Андрія за руку.

— Андрію, біжімо! Дим іде сюди!

Але Андрій вирвав руку.

— Тор! Він у закритому боксі!

— Там автоматичні замки, їх заклинило! — крикнув Сергій, пробігаючи повз із вогнегасником. — Ми не дістанемось туди, там уже все в диму!

Серце Андрія пропустило удар. Він уявив Тора — замкненого в тісній клітці, сам на сам із вогнем і димом. Покинутого. Знову.

— Ходімо, пожежники розберуться! — тягнула його Олена, кашляючи від перших хвиль сірого диму, що повзли по стелі.

— Коли вони приїдуть, буде пізно! — рявкнув Андрій.

Десь попереду щось гучно вибухнуло — ймовірно, старий трансформатор. Хвиля гарячого повітря вдарила в обличчя.

— Всі на вихід! — кричав директор десь біля головних дверей.

Андрій вдарив тростиною об підлогу, приймаючи рішення.

— Я не залишу його.

— Андрію, ви не бачите! Ви заблукаєте! — Олена була в істериці.

Але він уже не слухав. Він розвернувся спиною до рятівного виходу і зробив крок у темряву, назустріч жару і гуркоту.

— Андрію, стій!

Він пірнув у димову завісу. Інші бігли від небезпеки, а він ішов прямо на неї. Його орієнтиром був не зір, а звук. Десь там, за стіною вогню і паніки, в металевій пастці бився пес, який єдиний у цьому світі зрозумів його біль.

— Торе! — закричав Андрій, затуляючи ніс рукавом тієї самої фліски. — Голос! Подай голос!

Крізь тріск вогню і виття сирени він почув відповідь. Глухий, відчайдушний гавкіт.

— Я йду! — крикнув він, вистукуючи тростиною шлях у пекло. — Тримайся, брате! Я йду!