Собака склала лапи в молитві на зимовій трасі. Те, що зробив колишній військовий далі, приголомшило всіх

Вони їхали назад у тиші. Це не була тиша страху чи очікування, а м’який спокій людей, які пройшли крізь бурю і вижили.

Коли «Ланос» Соломії звернув на під’їзну доріжку, Луна вже чекала на ґанку. Вона якимось дивом знала, що вони наближаються, і сіла саме там, звідки відкривався найкращий вид на дорогу.

Олена Петрівна вийшла з машини ще до того, як та повністю зупинилася. Вона піднялася сходами й опустилася на коліна перед собакою, обіймаючи її за шию.

— Я ж казала, що повернуся, — прошепотіла вона. — Я обіцяла.

Хвіст Луни повільно виляв. Вона притиснула носа до щоки жінки й заплющила очі від задоволення. Марко стояв унизу сходів, спостерігаючи за ними. Соломія підійшла до нього.

— Ти ж знаєш, що це ще не кінець, — тихо сказала вона. — Слідство триватиме місяці. Адвокати Віктора будуть гризтися за кожну букву.

— Знаю.

— І люди, які стоять за «Еко-Будом», мають ресурси. Гроші, зв’язки в міністерствах. Вони так просто не зникнуть.

— Знаю і це.

Соломія глянула на нього.

— То що ти збираєшся робити?

Марко дивився, як Олена Петрівна підводиться, як Луна тулиться до її ніг, як цуценята викочуються з хати, щоб привітати матір і свою людину.

— Я збираюся залишитися, — сказав він. — Так довго, як я їм буду потрібен.

Соломія всміхнулася.

— Спецпризначенець стає собачим няньком. Кардинальна зміна кар’єри.

— Можливо. А може, це саме те, що я мав робити весь цей час.

Тиждень після арешту Віктора мав бути спокійним. Але він таким не став.

Марко прокинувся у вівторок від того, що Луна гарчала на вікно. Низько, загрозливо. Він миттєво підхопився. Телефон завібрував. Невідомий номер.

— Пане Коваль. — Голос був незнайомим, спокійним, але з металевими нотками. — Віктор Савицький передає вітання.

Марко відчув, як напружилися м’язи.

— Віктор у СІЗО.

— СІЗО — це тимчасово. А бізнес-інтереси — вічні. Ви завдали шкоди дуже поважним людям. Раджу добре подумати про наслідки.

— Хто це?

— Той, хто звик доводити справи до кінця. Гарного вечора.

Марко стояв нерухомо. Луна перестала гарчати, але не відводила погляду від темряви за вікном.

— Марку? — голос Олени з коридору був сонним і тривожним. — Що трапилося?

Він змусив себе говорити спокійно.

— Нічого. Просто помилилися номером. Лягайте спати.

Наступного ранку він подзвонив Соломії.

— Мені треба все, що ти маєш на кінцевих бенефіціарів «Еко-Буду».

— Марку, вони погрожували?

— Натякали.

— Слухай, — голос Соломії став серйозним. — Головний інвестор — це Григорій Холод. Він не публічний, сидить у тіні, керує через фонд венчурних інвестицій. Дуже обережний. Але він боїться одного — розголосу.

— Тоді ми дамо йому розголос.

Через три дні великий матеріал вийшов на одному з центральних телеканалів. Соломія постаралася на славу. Сюжет під назвою «Вода на крові: як рейдери забирають землю в карпатських селах» підірвав інформаційний простір. Там було все: схеми, офшори, свідчення Дениса, історія Олени Петрівни.

Але фінальним ударом став коментар прокуратури про відкриття провадження не тільки проти Віктора, а й проти посадових осіб холдингу.

Лист прийшов у п’ятницю. Кур’єр мовчки передав конверт Марку. Всередині був короткий текст:

«Пане Коваль. Я поважаю компетентність, навіть коли вона створює мені проблеми. Зустрінемося. Завтра, опівдні. Ресторан “Гердан” на перевалі. Сам на сам». Підпису не було.

Олена зблідла.

— Це пастка.

— Можливо, — сказав Марко. — А можливо, вони зрозуміли, що війна з нами коштує дорожче, ніж перемир’я.

Він приїхав у «Гердан» раніше. Зайняв столик у кутку, спиною до стіни. Рівно о дванадцятій у дверях з’явився чоловік років п’ятдесяти, вдягнений у простий, але дорогий светр. Григорій Холод виглядав не як бандит, а як втомлений професор.

Він сів навпроти Марка.

— Дякую, що прийшли.

— Кажіть.

— Ви зламали мою гру, Марку. — Холод замовив чай. — Віктор був корисним інструментом, але ненадійним. Я знав, що рано чи пізно він зірветься. Я не очікував, що його зупинить ветеран і вівчарка.

— Собаку звати Луна.

Холод ледь помітно всміхнувся.

— Я запам’ятаю. Дивіться, ситуація проста. Інвестори тікають. Репутація фонду знищена. Ви перемогли. Я тут не для того, щоб погрожувати. Я тут, щоб запропонувати угоду.

— Яку угоду?

— Я даю свідчення проти Віктора. Повні. Про всі його махінації, підробку документів, підкуп чиновників. Я топлю його так глибоко, що він не випливе ніколи.

— А натомість?

— Натомість ви і ваша журналістка припиняєте копати під мої інші активи. І моє ім’я зникає з заголовків.

Марко дивився на нього. Це був цинічний розмін, але він гарантував безпеку Олені Петрівні назавжди.

— Угода, — сказав Марко. — Але є умова. Ви фінансуєте благодійний фонд. Анонімно. Сума має бути значною.

Холод підняв брови.

— На що підуть гроші?

— На будівництво.

Весна прийшла в гори раптово, перетворивши снігові замети на бурхливі струмки.

Будинок, де Віктор ховав камеру, змінився до невпізнання. Новий паркан, свіжа фарба, вивіска над ворітьми: «Дім Луни. Центр реабілітації».

Гроші Холода, передані через анонімний рахунок, пішли на будматеріали. Але працювали тут волонтери. Ветерани, які шукали спокою в горах. Місцеві, які хотіли спокутувати провину за мовчання.

Олена Петрівна сиділа на ґанку, спостерігаючи, як Луна грається з дорослими вже цуценятами. Тінь, Дзиґа і Надія виросли міцними й розумними псами.

— Я ніколи не думала, що доживу до такого, — сказала вона, коли Марко сів поруч. — Я думала, що помру на самоті в порожній хаті.

— Ви не самі.

У двір заїхала машина. З неї вийшла молода жінка з дитиною на руках. Вона виглядала розгубленою.

— Добрий день, — тихо сказала вона. — Мені сказали… мені сказали, що тут допомагають. Я з Харкова. Наш дім… його більше немає. Мені нікуди йти.

Олена Петрівна підвелася, спираючись на палицю. Луна підійшла до жінки й обережно, щоб не налякати дитину, тицьнула носом їй у долоню.

— Ви прийшли за адресою, — м’яко сказала Олена. — Ласкаво просимо додому.

Того ж вечора прийшов Денис. Він виглядав інакше — чистішим, дорослішим.

— Пане Коваль, — він м’яв у руках шапку. — Я чув, вам потрібні руки. Я вмію працювати з деревом. І з собаками ладнаю.

Марко подивився на нього.

— Ти впевнений? Роботи багато, грошей мало.

— Я не за грошима. — Денис піднял очі. — Мама померла місяць тому. Перед смертю вона сказала, що я можу бути кимось кращим, ніж “шісткою” у бандитів. Я хочу спробувати.

Марко кивнув у бік недобудованих вольєрів.

— Інструменти в сараї. Починай завтра о восьмій.

Минув рік. 365 днів з того моменту, як Марко зупинив машину на трасі.

Він стояв на пагорбі, дивлячись на захід сонця. Віктора засудили до п’ятнадцяти років з конфіскацією. Справедливість, хай і запізніла, відбулася.

Луна підійшла і сіла поруч, притиснувшись плечем до його ноги.

— Ти знаєш, що смішно? — сказав Марко. — Я їхав у ці гори, щоб зникнути. Щоб сховатися від світу.

Луна підвела голову, слухаючи його голос.

— Я думав, що я порожній. Що війна випалила в мені все людське. — Він присів і погладив її за вухом. — А ти показала мені, що це не так. Ти показала мені, що рятуючи когось, ми рятуємо себе.

Він згадав той момент на трасі. Машини, що пролітали повз. Холод. І очі собаки, яка склала лапи в молитві, вірячи в диво.

Диво сталося не тому, що з неба зійшли янголи. Диво сталося тому, що він натиснув на гальма.

— Марку! — гукнула Олена Петрівна з ґанку. — Вечеря готова! Іди, бо Дзиґа вкраде твою котлету!

Марко всміхнувся.

— Йдемо, мала. Додому.

Луна гавкнула і побігла вперед, до світла у вікнах, до тепла, до людей, які стали її зграєю. Марко йшов слідом, вдихаючи чисте гірське повітря.

Він більше не був тим, хто вижив. Він був тим, хто живе.

І цього було достатньо.