Собака склала лапи в молитві на зимовій трасі. Те, що зробив колишній військовий далі, приголомшило всіх

— Олено Петрівно, — запитав Марко, коли Денис зник у темряві, — ви казали, що думали про смерть брата. Чому саме зараз?

Жінка сиділа на ґанку, кутаючись у плед. Погляд її був спрямований у минуле.

— Андрій був міцним чоловіком. Він пройшов дев’яності, побудував бізнес, коли інші втрачали все. Він не був тією людиною, яка може випадково вистрілити в себе на полюванні. — Вона помовчала. — А Віктор… Віктору тоді щойно виповнилося вісімнадцять. Він повернувся з навчання в Києві. Він вимагав грошей, власного капіталу. Андрій відмовив. Сказав, що хлопець ще не готовий.

Марко слухав, не перебиваючи. Луна поклала голову йому на черевик.

— Того вечора вони сварилися. Кричали так, що дрижали шибки. А наступного ранку поїхали в ліс удвох. Повернувся тільки Віктор. Він плакав, руки тремтіли… Слідчий сказав: «Трагічна випадковість, зброя зачепилася за гілку». Справу закрили за три дні.

— А ви не повірили.

— Я змусила себе повірити. Бо інакше мені довелося б визнати, що мій племінник — чудовисько. А він був єдиним, хто в мене залишився.

— Якщо Віктор убив батька, — тихо сказав Марко, — то для нього немає меж.

— Так. І саме тому ми маємо його зупинити.

Наступні два дні минули в напруженій підготовці. Соломія приїхала в четвер увечері, її позашляховик був забитий технікою так, наче вона збиралася знімати кіно.

— Я ганяюся за тіньовими спонсорами «Еко-Буду» вже три роки, — сказала вона, розставляючи приховані камери по периметру двору. — Вони знищують усе, до чого торкаються. Карпати, узбережжя, заповідники. Якщо ми зможемо притиснути Віктора Савицького, вся їхня схема в цьому регіоні посиплеться як картковий будинок.

Олена Петрівна спостерігала за приготуваннями з тривогою.

— А якщо не спрацює? Якщо він занадто хитрий?

Соломія подивилася на неї з теплотою.

— Олено Петрівно, такі чоловіки, як Віктор, не хитрі. Вони просто нахабні. Їм ніколи не давали по зубах, тому вони думають, що безсмертні. Це їхня слабкість.

Марко перевіряв зображення з камер на моніторі, коли задзвонив його телефон. Незнайомий номер. Він увімкнув гучний зв’язок.

— Пане Коваль. — Голос Віктора був м’яким, наче оксамит. — Сподіваюся, я не відриваю вас від героїчних справ?

— Що тобі треба?

— Просто дзвоню дати останній шанс. Моя пропозиція все ще в силі. Забирайся. Бери все, що моя тітка тобі наобіцяла, і зникай. Без образ.

Марко глянув на Олену, на Соломію, на Луну, яка підвела голову, почувши голос ворога.

— Не думаю.

У слухавці почувся тихий сміх.

— Знаєш, я навів довідки про тебе. Десять років служби. Поранення. Контузія. Вражаючий послужний список. Герой.

— Ближче до діла.

— Діло в тому, що такі люди, як ти, звикли виконувати накази. Захищати місію. Але це не твоя місія, Марку. Це сімейна справа. А сімейні справи мають властивість ставати… брудними.

Марко відчув, як пальці мимоволі стискаються в кулак.

— Це погроза?

— Це спостереження. Моїй тітці сімдесят п’ять років. Вона слабка, заплутана. Стрес від цього конфлікту може погано вплинути на її серце. Якщо з нею щось станеться… — Голос Віктора наповнився фальшивою турботою. — Я хвилююся за здоров’я тітоньки. Це все. Я хочу для неї найкращого. На відміну від чужинців, які влізли в ситуацію, яку не розуміють.

Марко змусив себе говорити спокійно.

— Я все чудово розумію. Ти хочеш її землю. Ти брехав, маніпулював і залякував. А тепер ти наляканий, бо вперше в житті хтось став у тебе на дорозі й не збирається відходити.

Тиша. Коли Віктор заговорив знову, оксамит з його голосу зник.

— Субота, — сказав він. — Так чи інакше, все закінчиться в суботу.

Гудки.

Марко опустив телефон. Олена Петрівна дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Що він сказав?

— Він підтвердив наш графік. Що б він не планував, це станеться післязавтра.

Соломія вже сиділа за ноутбуком, пальці літали по клавіатурі.

— Я щойно отримала доступ до розкладу районного суду. Марку, ти маєш це побачити.

Він підійшов до екрана.

— Віктор подав термінове клопотання про визнання особи недієздатною та встановлення опіки. Він стверджує, що Олена Петрівна психічно нестабільна і не може розпоряджатися своїм майном. Якщо суд задовольнить позов, він отримає повний контроль над усім. Над землею, над будинком… над нею.

Олена Петрівна видала звук, схожий на стогін пораненої тварини.

— Ні. Ні, він не може.

— Засідання призначено на суботу, на дев’яту ранку, — продовжила Соломія. — Суддя — Ткаченко. Це “ручний” суддя Віктора, він підписує все, що йому підсунуть.

Марко дивився на екран. Часові рамки склалися в єдину картину. Віктор не планував фізичного нападу. Він планував щось гірше: легальне рейдерство. Він хотів знищити Олену Петрівну розчерком пера.

— Ми можемо боротися? — з відчаєм запитала Олена. — Ми можемо довести, що я не божевільна?

— Звісно, можемо, — твердо сказав Марко. — Але ми маємо зробити більше, ніж просто захищатися. Ми маємо напасти. — Він повернувся до Соломії. — Ти зможеш зібрати все, що в нас є, до вечора п’ятниці? Документи, записи, свідчення?

— Я спробую.

— Не спробуєш. Зробиш.

Соломія кивнула і повернулася до роботи.

Марко став на коліна перед Оленою Петрівною, взявши її холодні руки у свої.

— Послухайте мене. Віктор думає, що він увійде в ту залу суду і забере у вас усе. Але він не знає, що ми готові. Він не знає про розслідування Соломії. Він не знає, що Денис говоритиме проти нього.

— А якщо цього буде недостатньо?

— Буде. — Марко стиснув її долоні. — Але мені потрібно, щоб ви зробили дещо дуже складне. Мені потрібно, щоб ви увійшли в той суд у суботу і показали всім, хто ви є насправді. Не розгублена бабуся. Не жертва. А боєць. Жінка, яка виростила Луну і любила її цуценят настільки, що перевернула гори, аби їх знайти.

Очі Олени наповнилися слізьми.

— Я не знаю, чи зможу.

— Зможете. Я бачив це у вас із першої хвилини. Та сама сила, що й у Луни. Та сама відмова здаватися.

Крізь сльози пробилася слабка усмішка.

— Знаєте, як для суворого спецпризначенця, ви на диво добре вмієте говорити надихаючі промови.

— Нікому не кажіть. Це зіпсує мою репутацію.

Луна обрала саме цей момент, щоб підійти. Вона поклала важку голову на коліна Олені й подивилася вгору тими розумними, всерозуміючими очима.

— Здається, вона згодна, — всміхнулася крізь сльози Олена.

— Вона зазвичай має рацію.

Момент єднання між трьома людьми та собакою перервав голос Соломії:

— Марку, поглянь на це.

На екрані ноутбука була відсканована фотографія з місцевої газети двадцятисемирічної давнини. Похорон Андрія Савицького. Віктор стояв біля труни батька, вдягнений у чорне, з відповідним скорботним виразом обличчя. Але його очі… В його очах не було суму. Там був тріумф.

— Він робив це все життя, — тихо сказала Соломія. — Усував будь-кого, хто стояв на його шляху.

Олена Петрівна підійшла до столу і подивилася на фото. Її обличчя затверділо.

— Я хочу дещо сказати. — Вона випростала спину. — Завтра, що б не трапилося, я хочу, щоб ви знали: ці кілька днів означали для мене більше, ніж останні десять років. Я так довго боялася Віктора. Боялася померти на самоті. — Вона погладила Луну. — Але ця собака… вона навчила мене. Вона навчила мене, що навіть коли тебе викидають на мороз, ти маєш вставати й іти далі.

Вона глибоко вдихнула і полізла в кишеню свого старого кардигана.

— Я казала про брата. Про день перед його смертю. Є дещо, чого я вам не показувала. Я зберігала це всі ці роки. Не знаю чому. Можливо, якась частина мене знала, що настане цей день.

Вона витягла пожовклий від часу конверт.

— Того вечора, перед полюванням, Віктор прийшов до мене. Він був п’яний від люті. Він написав мені це і кинув в обличчя, коли я відмовилася підтримати його вимоги до батька.

Марко обережно взяв аркуш паперу. Це була записка, написана розмашистим, агресивним почерком юнака. Дата стояла за день до смерті Андрія Савицького.

«Ти і твій брат пошкодуєте, що не дали мені того, що моє по праву. Я заберу все. Рано чи пізно, так чи інакше, але я буду господарем усього, а ви станете історією. Не стій у мене на дорозі, тітко, бо знесе».

— Це пряма погроза, — прошепотіла Соломія. — І мотив. Написаний власноруч за день до “нещасного випадку”.

— Я боялася показувати це раніше, — сказала Олена. — Думала, ніхто не повірить, що це серйозно. Але тепер я закінчила боятися.

Марко подивився на жінку, яка раптом стала здаватися вищою і сильнішою.

— Це змінює все, — сказав він. — Завтра ми не просто захищатимемо вас від опікунства. Завтра ми підемо війною за минуле.

Тієї ночі Марко сидів на ґанку, поки інші спали. Луна лежала поруч, поклавши голову на його черевик.

— Завтра важливий день, — пробурмотів він. — Так чи інакше.

Вухо Луни сіпнулося. Вона підвела голову і подивилася на нього.

— Ти знала, правда? З того моменту, як Олена тебе забрала, ти знала, що з Віктором щось не так.

Луна не відповіла. Звісно, вона була собакою. Але Марко перестав вірити в це тижні тому. Вона була вартовим. Свідком. Вона була тією, хто бачив зло і не відвів погляду.

— Що б не сталося завтра, — тихо сказав він, — я хочу, щоб ти знала. Ти врятувала мене на тій трасі. Не тільки тому, що тобі потрібна була допомога. А тому, що ти показала мені: є речі, за які варто битися.

Луна підвелася і тицьнула мокрим носом йому в щоку. Її подих був теплим, присутність — реальною. Марко обійняв її за шию. Вперше з часів Іловайська він не відчував себе самотнім. Вперше він відчував себе готовим.

Сонце зійде через шість годин. І коли це станеться, вони зустрінуть його разом.